*Авторка — відомий російський психолог

Жінка чемно, без вигадливості одягнена, у неї чітко артикульована мова — схожа на телевізійних дикторів радянських часів, і обмаль жестів.

— Я прийшла до вас без дитини, але прошу вашої згоди поговорити про неї.

— Зрозуміло, це абсолютно нормально, до мене часто приходять батьки без дітей. Як звуть вашу дитину?

— У мене немає дитини. Тобто у мене є дочка, але вона вже доросла і живе в Москві, окремо від нас.

— Проблема у онука?

— Ні, онуків поки немає.

Я була збентежена. Племінники? Діти чоловіка від попереднього шлюбу?

— Поясніть, про яку дитину йдеться, — попросила я.

— Я вчителька в гімназії. Викладаю російську мову та літературу. Йтиметься про одного з учнів класу, в якому я є класною керівничкою.

Вона назвала випадково відому мені, давно існуючу і дуже дорогу приватну гімназію, де вчаться діти забезпечених батьків, які чомусь не змогли вчитися в престижних державних школах (адже саме туди у нас в місті досі намагаються влаштувати дітей «з хороших сімей»). Цих дітей привозять-відвозять водії на машинах, постійно розважають, всі їхні матеріальні потреби задовольняються з надлишком. Зрозуміло, що проблем від усього цього, особистісних і соціальних, виникає багато, але що може зробити з ними вчителька мови та літератури?

— У дитини немає жодних проблем.

— Вибачте, нічого не розумію.

— Мені ніяково говорити…

Тут у мене виникло дике вже припущення, що ця жінка середніх років закохалася в одного зі своїх учнів, і я вирішила скінчити гадати:

— Але вам доведеться сказати, тому що інакше ми з вами нікуди не просунемося.

— Так, звісно. З дитиною все гаразд. Проблеми, якщо це можна так назвати, виникають у нашого педколективу, і я прийшла з вами порадитися. Якщо зовсім чесно, то нам хочеться дитини позбутися, але в обставинах, що склалися, це здається неможливим.

— Багатий тато — головний спонсор гімназії? — не без уїдливості поцікавилася я, забувши про своє нещодавнє рішення.

— Все навпаки! — сказала моя відвідувачка і з вчительською педантичністю уточнила: — На сто вісімдесят градусів навпаки.

Історія, яку вона розповіла, здалася мені дуже цікавою.

Кілька років тому колектив гімназії та її, скажімо, піклувальники ухвалили вольове гуманістичне рішення: а давайте ми візьмемо талановиту дитини з бідної сім’ї і будемо вчити її в нашій чудовій дорожезній гімназії безкоштовно. Це буде дуже гарно, поліпшить наші показники за всіма можливими соціальними критеріями, ну і дитині та її родині заодно допоможемо. До того ж це традиційно (гімназію свою вони вважають гуманітарною, трохи православною і навіть трохи монархічною): в Російській імперії у всіх практично гімназіях вчилися безкоштовно здібні учні «з низів».

Благородне рішення схвалили одностайно. Водночас всі розуміли: “все добре в міру” і зовсім не збиралися брати когось із дитячого будинку. Але пошукали і знайшли дуже вдалий варіант: хлопчисько з четвертого класу посів друге місце на міській олімпіаді з російської мови та в тому ж році отримав диплом на олімпіаді з природознавства. Сім’я живе порівняно недалеко, від гімназії всього три зупинки на автобусі. Пітерці з діда-прадіда. Мати — бібліотекар, батько був військовим інженером, помер від інфаркту чотири роки тому. Живуть дуже бідно. Поговорили приватно з вчителькою хлопчика, яка знає його вже чотири роки. Вона, коли зрозуміла, про що мова, навіть розплакалася: «Господи, дякую, як же я за нього рада! Він дуже, дуже здібний і хороший хлопчик, і родина гарна. Вельми вам дякую, ось від такого прям знову в людей вірити починаєш!»

Практично ідеальний кандидат. Беремо? Ну звичайно.

Єдина стурбована людина — гімназійний психолог: колеги, але ж у нас тут дуже-дуже багаті хлопці вчаться. Вони дорого одягнені, у них гаджети ці всякі. Або ось, припустимо, хтось із них його в гості запросить? У триповерховий особняк з басейном і більярдом в підвалі. Чи не станеться у дитини від такого психологічна травма?

Але всі вже надихнулися і від психолога відмахувалися: в гості наші учні один одного майже не кличуть, їм ніколи й нема чого. А що стосується одягу та речей — ну так у нас, по-перше, гимназійна форма, а по-друге, тут все від самого початку ясно, а хлопчисько точно не дурень, та й телевізор напевно дивиться, а значить знає, що люди по-різному живуть.

— Що ж, психолог в результаті мав рацію? Хлопець закомплексував й оскаженів?

— Навіть і близько нічого подібного.

У п’ятий клас Михайло пішов в нову школу. Адаптувався швидко. Знання у нього відмінні, схоплює на льоту. У класі 12 дітей (в його минулому було 34) — вважай, індивідуальний підхід. Психолог за ним, звісно, доглядав. В кінці першого триместру запитав: як тобі тут вчитися?

— Просто офігенно цікаво! — радо відповів Михайлик. — Стільки всього нового!

Однокласники теж прийняли новачка добре. Всі вони були трохи сонні і інфантильні, але загалом приязно налаштовані, оскільки світ ніколи од них нічого особливо не вимагав і не робив їм ніякої шкоди. Михайло заворожено, буквально відкривши рота, розглядав їхні гаджети і кросівки, уважно і терпляче слухав їхні недорікуваті розповіді про подорожі за кордон. Розпитував про деталі життя. Однокласникам Михайлів інтерес лестив (один до одного вони звикли і один одним майже не цікавилися). Одразу кілька дітей сказали батькам: я б хотів Михайла до нас додому покликати. Краще з ночівлею.

Найвідповідальніша мати (сама колись приїхала з Череповця на конкурс моделей) порадилася з психологом: чи можна звати? Дитині не зашкодить? Психолог зітхнув і дозволив.

Міша захоплювався, стрибав від захвату і плескав у долоні:

— Оце все твоє?! І ти коли хочеш, можеш там плавати ?! А це що — такий величезний телевізор ?! А он там — крокодил твого тата ?! А це його машина?! І він справді давав тобі покерувати? І мені дасть? Якщо шофер дозволить? Ну давай тоді його іншим разом попросимо. Будь ласочка!

До кінця п’ятого класу сім з восьми хлопчиків казали: Михайло — мій друг. Три дівчинки дивилися на хлопця скоса, але з цікавістю.

На благання одного з хлопчиків його батьки вже на перші осінні канікули взяли однокласника в Прагу. Мати була проти, але батько наполіг: з цим хлопчиком і наш жвавішим буде. У Празі Михайлик взяв у хлопчика гаджет, а в його батьків машину з шофером і за три дні зробив фотопідбірку «Червоні дахи», яка потім посіла третє місце на якомусь міжнародному інтернет-фотоконкурсі (авторами вважалися Михайло і хлопчик разом, адже вони й справді разом всюди їздили).

Досить швидко Михась причепурився — однокласники віддавали йому все старе, але майже неношене. Обзавівся трьома гаджетами не найновіших моделей. Виявилося, що він вміє робити чудові, жваві психологічні фотопортрети. Три дівчинки повагалися, але врешті неохоче визнали: це не як фотосесії з батьками і селфі на тлі визначних пам’яток — це цікаво. Михась запропонував робити стінгазету про класне  життя — мама навчила. Всі підтримали. Дружно почали, але навички немає — пересварилися вщент. Міша вирішив: буде редколегія по три людини на два місяці. Потім міняємося. Подивимось в кого краще. Всі погодилися, а те, що Міша залишається «на весь час», навіть не обговорювалося. Один тато запропонував донці, коли прийшла її черга, найняти на допомогу журналіста-професіонала. Міша реготав: «Як ти не розумієш? Це ж тоді не твоя газета буде, а його!»

Ще в п’яти класах школи з’явилися такі газети. Три померли за два місяці. В одному редколегію очолив учитель. Ще з одного прийшла делегація з п’яти дівчаток до Міхайла: «Ти можеш нам допомогти?» — «Не питання!», — відповів той. Всі дівчинки-однокласниці образилися і три дні з ним не розмовляли.

* * *

— В якому класі хлопець зараз?

— У восьмому.

— І що сталося? Чому ви хочете від нього позбавитися?

Вчителька опустила голову. Помовчала.

— На тлі наших він занадто завзятий. Це вже всім помітно. І всіх якось недобре турбує. Майже у всіх його однокласників немає ніякої мотивації до навчання. Жодної, розумієте? Концентрація уваги у них — не більше 15 хвилин. Вони не читають нічого, крім своєї френд-стрічки. Ми, педагоги, звичайно, всіляко намагаємося їх зацікавити, але повинні чесно визнати — начисто програємо майже безглуздому серфінгу в інтернеті. Навіщо їм напружуватися? Для них вже готові місця в інститутах, батьківських грошей їм вистачить на все життя і вони це знають. Вони всі хочуть бути успішними блогерами або шоуменами, але їм абсолютно нічого сказати і навіть показати світу, крім того, що знову ж куплено на гроші їхніх батьків. Вони незлі, недурні, але все дуже мляві. Розумієте, у нас є діти з випускних класів, які ніколи не бували в метро… А Михаїл зубами хапається за будь-яке нове знання. На уроках весь час задає питання, приносить якісь завдання, інформацію, просить щось пояснити. Він багато читає, перемагає на олімпіадах, роздає якісь листівки, щоб заробити, був прихильником Навального, але потім розчарувався в ньому, вільно їздить по всьому місту, відвідує стару бабусю в селищі Сосново, коле їй дрова, копає город. У цьому році він написав роботу на олімпіаду з історії та суспільствознавства: «Соціальні проблеми на Філіппінах — погляд сучасних англомовних ЗМІ та філіппінських домробітниць, що живуть в Росії (Санкт-Петербург). Порівняльний аналіз».

Я не змогла втриматися і захоплено реготнула, але вчителька лише сумно посміхнулася:

— Ми всі її читали — непогана основа для магістерської дисертації. Один з батьків (саме філіппінська няня його молодшої доньки була одним з основних інформаторів хлопця при написанні роботи) прямо запитав мене як класного керівника: що ми всі — батьки і педагоги — робимо не так? Ви фахівці високого рівня, ми зі свого боку платимо за освіту наших дітей величезні гроші, створюємо їм всі умови — чому такий дивний результат?

Після цього ми в учительській сіли, поговорили і зрозуміли, що зайшли в глухий кут. З одного боку, від Михайла треба позбавлятися, а з іншого боку — для цього немає жодного приводу. Йому в нас добре і безумовно зручно. Він жодного разу нічого не порушив.

— Ви хочете зберегти обличчя?

— Безумовно.

Я замислилася. Одна з ситуацій, коли «ніхто не винен і всіх шкода».

«Занадто живий» і від початку талановитий хлопець, який вже давно прекрасно розуміє, що в житті йому доведеться пробиватися самому, на всі сто відсотків використовує можливості дорогої гімназії, що випадково йому дісталися. А для його однокласників це все «само собою» і «завжди так було і буде» — навіщо напружуватися? Михайло спрямований у дорослішання, у самостійне життя, де не буде поблажок і підтримок, де доведеться думати, аналізувати, узагальнювати, битися. А його однокласникам загалом нема чого прагнути — у них і так все є. Яка їхня мотивація до дорослішання? І зрозуміле занепокоєння роботодавця філіппінської няні: чому цю роботу не написав мій син? Тому що він просто не Міша і менш талановитий чи тут є ще дещо? І зрозуміла тривога і розгубленість вчителів: ми чесно працюємо за свою хорошу зарплату і чесно намагаємося зацікавити своїх учнів…

Існує протиріччя і воно вже ось-ось почне відбиватися на хлопцеві. Отже, прийшов час рухатися далі. Але куди?

Я згадала одного свого однокурсника, хлопця з якогось невеличкого міста в середній Росії, на якого, судячи з опису, наш герой був дуже схожий. У восьмому класі той був переможцем всесоюзної олімпіади з біології, пройшов конкурс, вступив до інтернату при ЛДУ, там жив і навчався і звідти вступив на біофак.

— А інтернат при державному університеті ще живий? — спитала я нарешті.

Пані кілька секунд мовчала, міркуючи, потім повільно кивнула.

— Ось чесний вихід, який вирішує всі ваші проблеми. Ви вимагаєте конфіденційності і кажете хлопцю і потім окремо його мамі: ти переріс нашу гімназію. Щоб рухатися вперед, розвиватися, твоїм мізкам потрібне поживне середовище іншого ґатунку. Ми підготуємо тебе і всіляко допоможемо, але в дев’ятий клас ти підеш не сюди, а в гімназію при Петербурзькому університеті. Він зможе вступити? Якщо я правильно пам’ятаю, там природничо-науковий цикл, а Михайло — явний гуманітарій.

Жінка замислилася.

— Гадаю, він може сприйняти це як виклик своїм можливостям і відгукнутися. Але йому ж все одно буде образливо?

— Хіба ви досі не зрозуміли? Він ще в п’ятому класі прекрасно вмів перевертати свої образи навиворіт — ніяково ставало зовсім не йому, а тому, у кого були зайві гаджети, кросівки і крокодили.

— Гадаєте, він вже тоді розумів?

— Дитина з таким інтелектом? Облиште. Він і зараз використає ситуацію на всі сто, от побачите.

—- Ми спробуємо. Але якщо він відмовиться, ми ж не зможемо його вигнати?

— Звичайно, не зможете, — впевнено сказала я (це все, що я могла зробити для Михайла). — Адже це буде вашим моральним і навіть професійним крахом. Давайте ось що — ви мені потім зателефонуйте і скажете, як він відреагував, добре?

— Так, звісно.

* * *

Вона потелефонувала лише через тиждень (треба думати, всі довго наважувалися).

— О, дяка Богові, він дуже спокійно відреагував.

— Але як саме?

— Він сказав: ну що, вічної халяви не буває. Дякую вам за все. А коли я почну додатково математикою займатися? Сьогодні вже пізно?

Джерело: Сноб, 04.03.2019
Малюнок Маргарити Морозової